Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/19

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


вами.« Друга каже: »А до мене, так як сама глупа північ, прилітає змій із шістьма головами.« — »А до мене«, каже третя, »саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванацятьма головами змій.« От вони так розпитались та й поїхали.

Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні — все скляне. Старші брати й кажуть: »Щось це непевне, не заїжджаймо.« А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже: »Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.«

Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить: їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б'ється. — »Стій, коню, не спотикайся, стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут і нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович Ясат, той би з нами пограв, та його тут ворон і кости не занесе.«

Тоді вилазить попович Ясат ізпід містка, бере шаблю, заклада йому за плече.

»Ні«, каже змій, »ходім битись он на ту гору! Дмухни«, каже змій, »на цю гору, щоб вона стала кам'яна.«

— »Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш«, — одповідає Ясат.

От, як клятий дмухнув, так гора й стала кам'яна. От бились, бились, а далі Ясат змія