Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/21

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


шаблю за плече. »Ходім на ту гору битись.« Пішли. От і каже змій:

»Дмухни на цю гору, щоб стала залізна.«

»Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.«

Дмухнув клятий, — стала гора залізна. От як почали битись, і цього попович убив, спалив і на вітер розвіяв, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила; коня взяв і повів до братів — ще кращого.

Взяв, повісив до сволока ціпок, підставив тарілку й каже братам: »Якщо почне кров капати з ціпка, то біжіть на ту й на ту гору мені на поміч.« Сказав це, а сам і пішов під місток.

Звернуло з півночі, аж земля стугонить — їде на такому вже гарному коні змій з дванацятьма головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б'ється. »Стій, коню, не спотикайся; стій, хорте, не вий; стій, соколе, об землю не бийся: тут нема такого, щоб із нами пограв; є за тридесять земель попович-Ясат, той би з нами пограв, — та й той навряд, — та його тут і ворон кости не занесе.«

Аж ось вилазить попович-Ясат з-під містка, закладає йому шаблю за плече: »Ходім битись!«

— »Ходім, лишень он на ту гору.«

Прийшли, а змій і каже:

— Дмухни на цю гору, щоб вона стала олив'яна.

— Дмухни ти, клятий, коли ти таку міць маєш.

Клятий дмухнув, — стала гора олив'яна. Стали вони битись; б'ються та й б'ються, далі