Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/22

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— як ударить Ясат-попович змія, так той і загруз ув оливо по коліна. Як ударить змій Ясата, тай той загруз ув оливо аж по самі росохи.

Став тоді проситись Ясат на одпочинок на три години. Жде та й жде Ясат братів, — нема. От він ізняв з ноги червоний чобіт, як пустив його, так прямо пробив конюшню. Брати як прокинулись, дивляться — аж уже не то що капа кров із ціпка, а вже й тарілка в крові плаває.

А тимчасом на Ясата мухи та комашня сідають! »Чого це вони на мене сідають?« питає змія. »Це«, каже, »кров твою пить.«

А на клятого сідає галич, воронячча; а він питає Ясата: »Чого це вони сідають?« »Це«, каже Ясат, »вони твоє м'ясо їстимуть.«

Дивляться: аж біжить два чоловіки. Тоді давай битись. То прибігли брати, дали помочі й змія вбили, спалили й на вітер розвіяли, щоб і в попелі не притаївсь, нечиста сила. Тоді взяли й цього коня, такого вже гарного, що й не можна!

Виїхали. От і каже Ясат:

— Забув хустину, що шию зав'язував.

— Ось тобі нашу, — кажуть брати, — та не вертайсь.

— Ні, вже вернусь; їдьте помалу, то я вас нажену.

Вернувсь до двору, аж уже ті три зміїхи, що були в хліві, уже там. Він перекинувсь півником, таким червоненьким, та й сів на штахетках перед замками. Виходять усі три зміїхи; аж та,