та й посади ті зернятка, то побачиш, що тобі буде.«
От зарізав дід теличку. Вона пішла кишечок полоскати й найшла там двоє зерняток, взяла й посадила. Так за ніч виросла яблунька — листя золоте, а яблучка срібні!
Аж ось на завтра царь їде та й каже: »Що це за дерево таке славне?« Та й послав свого кучера: »Біжи«, каже, »хоч один листок вирви!« Кучер тільки що до неї, хотів листок вирвати, а яблунька вгору й пішла — не достав!
Вийшли всі з хати: і баба, й бабина дочка, і дідова дочка — та й дивляться. Тоді той царь і каже: »Хто достане з оцієї яблуньки хоч один листок, так я з тим повінчаюся.«
От баба свою дочку так убрала: думала — достане листок. Вона тільки що підійшла, а яблуня так угору й пішла. Уже чого вона не робила та баба: і підмощувала, і сама доставала, — так яблунька все вгору, вгору… не достала!
А дідова дочка стоїть — така чорна, змучена (так баба її замучила), а той царь і каже: »Ану ти, дівчинко, чи не достанеш?« Вона як підійшла під яблуню, так та яблуня на неї сама й гілля поклала.
Царь тоді взяв ту дівку, посадив на віз і повіз із собою. То вони їдуть, а яблунька за ними з города слідом біжить. А царь так любується! Приїхали, а яблунька під вікном стала та й стоїть.
