Побігли ті. Прибігають на те місце, коли нема ні церкви, ні попа — чисто, мов там нічо́го й не було.
»Мабудь же то вони!« кажуть і побігли далі доганять. А ті вже Бо́зна де стали! Коли оглянуться знову — женуться.
»Ох, лишенько ж«, каже, »що ж тут робити! Ну, слухай же«, каже вона: »я стану пшеницею, а ти сторожем, ходи коло мене та тільки передом не повертайся.«
От і стала вона пшеницею — такою ж то хорошою, що як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить із кійком. Коли вони й прибігають:
»Дідусю-голубе«, кажуть, »чи не бачив ти тут, молоді люде бігли?«
— Чому не бачив? — каже — бачив, як на оцю пшеницю орали й мене сторожем наставляли.
»Еге-ге!« кажуть: »коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла — й яка ж то вона хороша! — Пора й жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!« І вернулись.
А чорт уже сидить і рот роззявив, щоб зараз і ззісти, як принесуть.
»А що ж«, пита, »догнали?«
— Ні, — кажуть, — не догнали!
»А нікого ж не бачили?«
— Ні, бачили: серед степу пщениця — і така ж то хороша-хороша!… і сторож.
»А не питали ж у нього?« — каже батько.
