Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/7

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

каже на царицю: »Ну«, каже, »сестро, бреди ти попереду в воду, бо я тут місця не знаю!« Та й побрела попереду, а бабина дочка за її плаття, — убралась, та й пішла до царя.

А та попливла щукою.

От кинулась вона до дитини, так дитя не йде: плаче. Мамка за дитя, та й пішла на Десну, де вони купалися, та й каже:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче — їсти хоче!“

Припливла вона щукою, погодувала, та й знов попливла.

І що вже не робили — плаче дитина та й годі!

Царь сердиться: »Що це з дитиною сталося, що то було таке любе, а тепер усе плаче, все плаче?«

А воно плаче, бо голодне. То мамка візьме його на руки та й понесе туди, де вони купались, та й кличе:

„Рисю, рисю! Молодюк плаче,
Молодюк плаче — їсти хоче!“

То мати припливе, погодує, та й знову попливе. Як уже мамка не просила її, щоб вона не одпливала: »Ні«, каже, »не можу!«

Так їй бабина дочка заподіяла.

От мамка терпіла-терпіла, а далі приходить та й каже цареві: »Ідіть до річки та вловіть ту щуку, — та потіль бийте, покіль їй щучина кожа облізе!«