і материн гріх спокутую — на три роки камінем заляжу. І оце на́, візьми оцю подушечку, та гляди не розпорюй її, поки я не прийду: оце«, каже, »буде тобі на пам'ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її — на хату закинь, на горище.«
Так попрощались вони, й він пішов додому.
Пішов, приходить — і, Господи, як пораділи всі! Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися — так він ні з ким, боїться, щоб із меншою сестрою не поцілуватися. А далі й поцілувався таки, бо всі плакати стали:
»Ти«, кажуть, »гордий став!«
А менша дядькова сестра:
»Чом же ти«, каже, »зо мною не хочеш цілуватися?« — плаче… »Хіба«, каже, »ти мені не брат, або я не така, як другі?«
Так він неначе того й не чує. От вона взяла, та нищечком тоді ззаду підкралась, поцілувала… Як поцілувала, та то він говорив, а то й забув не тільки за свою жінку, а й де був, і як утікали, і про що й розказував.
Як забув він, батько й каже йому — вже рік пройшов, два, або й більше:
»Сину«, каже, »та пора вже тобі й женитися.«
— Якщо пора, — каже, — то й пора: шукайте! (Забув…)
Батько й найшов йому — таку гарну! За царенка та щоб не гарну! Стало весілля.
