А та вже одлежала своє, зробилася черницею й прийшла в го́род та й злізла на вербу над криницею — може, щоб подивитися: а де, мов?… І її видно в криниці; така хороша-хороша! Коли ж приходить бідна, обдерта наймичка по воду, і гульк у криницю — а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:
»Тьху, біс його батькові! отака хороша, та багачам воду носила! Ні, більше не буду: нехай не діждуть!« — і торох відра об землю, аж клепки забряжчали, так що та аж засміялась.
»Ну«, дума, »тут не діждусь!« І злізла, щоб піти розпитатися.
Пішла, коли й зустрічається з дівчатами:
»А що тут«, пита, »у вас, дівчатка, чути.«
— Та що, — кажуть, — у нас чуть? Царенко десь був далеко, мабудь, аж у самого чорта, а тепер жениться, — весілля.
»Жениться, весілля?« — Еге!
»А де ж вони живуть, ті ваші царі?«
— А отам, — кажуть, — і там.
»Спасибі ж вам«, каже, »прощавайте, бо мені ні́коли!« І хутенько туди.
Прибігла: весільні гості, царенко ходить по хаті — її не пізнає. Вона й стала збоку, піджида, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:
»Чи не можна б, будьте ласкаві«, пита у цариці, »зробити пару голубків і пустити в хату?«
