Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/72

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Чом не можна? — кажуть: »можна!«

От вона взяла та й зробила їх, а вони й сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:

»Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш ти, голубе, як ми вдвох тікали од батька?«

— Знаю! — каже голуб.

»А знаєш ти, голубе, як нас сестри догнали? А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?« — Знаю!

»А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, і я лягла на три роки камінем?«

І так та голубка все пита голуба; і як дійшла: »А знаєш ти«, каже, »що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?« Як почує тоді молодий, та як вискочить із — за столу — та до тієї черниці: уже згадав, пізнав — обійма її, цілує…

»Це ж«, каже, »моя жінка! Це ж отака й така!«

Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли й відтіля всякого добра, скоту…

Живуть і постолом добро возять.