скість — не ждуть їх хвилини скаженого болю, якого мовчанням не побореш, але таки сягнеш по „цей малий інструмент“…
Любов се перше право природи; весною перший теплий промінь будить любов… По міських городах цвитуть нарцизи й гіякинти — цвіти самого Аполльона…
Пан Супрун змінявся у ворога, то знов у поклонника.
Зі школи й до школи я вже ходила в товаристві учениці, котра з черги приходила до мене по завдання чи ручні роботи.
Пан Супрун присилав листи і свої світлини.
Його листів, як і листів пана Теофіля, я не читала. Тип Вертера не будив у мені ніколи живіщого зацікавлення, психольоґічні студії наче вівесекції не були мені потрібні. Я сама хочу бути сильною — похоронити примари минулого, що виринають часом із хвиль забуття мельодією: „Згадай мене, милий…“
Сьогодні рада б я скристалізувати, очистити чуття й перетопити його в альтруїзм, який обіймає все бідолашне туземне сотворіння…
Рада би бути сестрою і тим Вертерам…
А тут заєдно боротьба…
Товариші, що з великого кохання — стали ворогами, знайшли новий спосіб дошкулювати мені: знущалися над дітьми з моєї кляси. Справді, коли байдужне було мені все, що про мене говорять, або з чим звертаються до мене на конференціях, так не могла їм вибачити того, ні дозволити, щоб невинно накидувалися на дітвору.
