Всі діти, а найбільш дівчатка, горнуться до вчительки з довірям мов до рідної мами. Чую, що одна тутешна бабуня на питання, чи добра ваша пані учителька, дістала від унуки відповідь: „Коби лише ви були такі добрі!“
Діти в школі потребують жіночого материнського серця. У всіх своїх діточих клопотах — журбах шукають вони ради–поради в мене; бо ж і де і в кого тут було їм її шукати? В учителів, котрі вірили тільки в кару?
— Часто дивуємося — говорить один з них — у нас день не минеться без биття, без кари, без крику. А в вашій клясі не чуємо ні вашого крику, ні дитячого. Гіпноза — чи чари?
— Ні се, ні те. Спробуйте зайняти дітвору, а крику не буде. Коли ви на коридорах на розмові, або в клясі читаєте часописи чи романи, так і діти не можуть вічно без думки переписувати з читанки чи з узорів. Мусять кричати. Чари се щире тепле, хоч і тихе слово, теплота серця, жар душі; се віддача всіх сил дітворі…
— Добре то говорити; в практиці кращий бук. Але дітиська — драби, не бояться; мечу патиком між них, не помагає.
Так. Діти до учителів не горнулися.
А панна Маня?
Ах, як вона між тим дробом — маком виглядала… До неї належали першаки. Це зовсім не та учителька, яку бачить Аліція Едмондо як добру матір між дітьми. Її лице зраджує не журливу любов, а щось наче відразу й сором, що найшлася не в окруженні гідному її. Соромиться, що між бідною
