дітворою находиться, що часом доведеться говорити до дітвори по хлопськи, бо панської мови діти не розуміють. Як дивно добуваються слова з її уст… як боїться, щоб порох крейди не забрукав руркованих блакитних фальбанок. Ні! Це місце не для неї. Тут треба забути про фальбанки та коронки, а стати до праці; памятати про кожну дитину, про все памятати, щоб не ломити, не затемнювати, а підносити душу дитини до світла; тут терпеливости треба, щоб ту дрібноту навчити читати, писати, думати, показати, як тримати писальце; тут треба часто дитину зацитькати, заспокоїти, заговорити, помогти вбратися. Але вона — та учителька з мусу — мала тільки проклін для їх материн. — Чому в першій купелі не потопили їх? — Чому повиростали на її муку?
Товариші за порадою панни Мані написали до заряду школи, що в моїй клясі є азиль для всіх збиточників, що я всі діти виправдую, гуртую для невідомих цілий. Але управитель дожидав тільки кінця року і на таке письмо нічого не відповідав. — Та на жаль — управитель не відповів також на моє зажалення: не заборонив знущатися над дітворою моєї кляси, ні взагалі бити діти в їх клясах. В школі запанувала анархія та право сильніщого. Моє чуття бунтується, коли бачу, що дитину карається нагайкою. Я рада б виховувати дітвору без бука і взагалі без кар. Хай привикають до того, що в житті треба сповняти обовязки без кар. Не убивати карою в дитині сорому й гідности людини… Хтось уже казав про те: Боги, щоб гординю
