ности має право одиниця жадати помочі, засобів до життя.
Чи своєю нуждою не кличе така дитина, як та придорожна запорошена цвітка — стократка: Не топчи мене, але піднеси до світла… Як сумно бачити, що ті, котрі повинні піднести ту цвітку до світла догори, власне топчуть її; не ратують, але ще глибше в болото тручають, принижують. Дитина може розумом ще й не збагнула, але інстинктом відчула кривду. І звірина чує, хто її гладить, а хто побиває. Сьогодні дитина не скаже вам того словами, але коли виросте, пригадає — злочином.
Використовую кожну нагоду у своїй клясі, — як і при годинах робіт в инших клясах — щоб та пригода з горбатим хлопцем розбудила в дітях спочуття для людської недолі. Кожна людина має крім самолюбства вроджений альтруїзм, впливи окруження і виховання причиняються до розвою егоїзму або альтруїзму.
Малий, незручний, несмілий хлопець каліка, що не вміє сказати слова оборони, то не ідіот. Погляньте з глибшою увагою на його сумне лице, задумані очі; він навчить вас думати. Се не ідіотизм, се нужда.
Дайте дитині їсти, заспокійте перші потреби, а розбудиться душа дитини. Цілі дні проводить чорним сухарем, а лишене без освіти на що виросте: на діда чи на розбишаку?
Таке нетактовне поступовання учителів може хиба вбити зародок альтруїстичного чуття в серцях дітвори, окруженої морем тем-
