ноти, грубости, нужди. Я б хотіла бачити людий згуртованих в якомусь товаристві, шо зветься „Харітас“. Ліґу доброти створити хотіла б…
Дістаю від дітий багато гарних городових цвітів, що тепер весною розцвитають: фіялки, нарцизи, а далі вже і бози, півонії. І горбатий хлопчик рад би виявити вдяку пані учительці; та звідки цвітів дістати йому — дитині бідної комірниці, зарібниці? Городів не має, а спромоги піти на луги, в ліс також немає. Однак щоднини приносить мені цвіти, на які инші діти не дивляться: приносять стократки, морончики, що ростуть на оболоні біля хати, де мешкає, і при дорозі, якою йде до школи.
Пилом вулиці вони покриті, сірою конопляною ниточкою повязані. Я за кожну вязаночку дякую йому, ніколи не лишаю її на шкільному столі ані не викидаю. Коли дівчатка відносять до мого дому гарні китички твоздиків чи рож, я сама беру кілька морончиків, повязаних сірою ниткою. Придорожні запорошені стократки, з пелюстками неначе окровавленими, жертвовані в доказ дяки… Щож більше могла дитина здобути? Вони говорять про його серце більше ніж букет беззапашних камелій, на дротах, штучно уложений… І ця дитина подібна до того найбідніщого цвіту…
Худа, бліда дитина дивиться в ситі обличча, а всеж не воно повинно соромитись своєї нужди, але ситі громадяни, педаґоґи, що уладили „видовище“–демонстрацію. Здається, жити ме в моїй памяті все і та сіра порошина, атом людства, і ті учителі…
