А стократки, морончики? Чи справді ті цвіти мені милі? З часом стали наймиліщими, стали символом. Між усіми ростинами народ стократок найдрібніщий, але його живучість велика. Перебувають хуртовини і морози, цвитуть майже цілий рік. Окрайчики пелюстків у пупянках уже окровавлені в боротьбі за істнування, побідно тривають, покривають широкі простори оболоння…
Дорогі мойому серцю квіти тепер заєдно у фляконі на крайчику столика, при котрім працюю.
Від весни мешкаю в домі біля церкви, в затишній вулиці. Зараз близько оболоння, річка і міст, стежка поміж корчі тернини вгору, де в лісі самітна капличка святої Покрови. Манить мене те тихе чарівне місце, де не стрічаю нікого, та не богато лишається мені часу на думки на самоті.
Хочу пізнати хати, де живуть мої учениці та учні, хочу знати, в якому окруженні й гаразді живуть діти. Чи моє слово поради не причинилось би до кращого життя хоч би такої бідноти, як горбатий Івась…
Поволи познайомлююся з мешканцями Оболоння і Зарічча. Відтак пізнаю Загатник і Замлиння. Замлиння найгарніща часть міста, як село; велика лука Козакевичів простягається аж до дороги, при котрій стоїть наша школа.
Між нашими є тут родини німців євангеликів, навіть одну доріжку називають: Hohlweg.
Доми й обійстя кольоністів німців удержувані гіґієнічно. Дітвора чисто одягнена
