і добре відживлена. Між старшими і дітьми бачу національну свідомість.
Діти говорять по німецьки; нашу мову розуміють і можна з ними розмовитися. А коли я питала дитину в клясі, чому при молитві не хреститься, вона гордо сказала: — Я ані русин, ані поляк, я німець-євангелик.
Родичі і діти тих родин відносяться до мене з довірям і симпатією; здається, задля мого німецького „названня“, а також тому, що розумію їхню бесіду і нею говорю. Німки оцінюють також те, що вчу дівчат ручних робіт: вишивання, роблення цвітів і т. п. Досі в тутешній школі не вчилися дівчата ручних робіт.
Німці консервативні: привикли тут, що діти вчилися в українській школі, дома говорили по німецьки, а з сусідами по українськи, тепер були огірчені зміною викладової мови. Всі пані Вільгельміни й Елізи говорили, щоб дальше було, як бувало. Soll alles bleiben, soll man weiter ruthenisch reden — це була наша спільна турбота, і наші міщани були консервативні: тоді не хотіли зміняти мови і одягу на панський міський не зміняли.
Часом при тих оглядинах стріну панотця Дзеровича.
Звертаю увагу, що Бібрка не має читальні „Просвіти“, та прошу, щоб покищо дозволив отворити читальню в будинку, де була колись церковна школа.
Лишається ще оглянути Загіря ген до жидівського цвинтаря й дороги до села Стрілок.
