лотили… мурава біля школи шмараґдом тліла…
Очі спочили на будинку школи — душа згадувала всі вражіння, які переживала від часу, коли перший раз станула я на його порогах. Багато терпінь, докорів прийшлося перебути, але і ясних, святочних хвилин перемоги, хвилин власного вдоволення багато…
Потапаючи у спогадах, я й не оглянулася, що сонце спочило і моя люба школа теж потонула в морі мраки. Місяць обливав таємним світлом самітну каплицю. Живичний запах ялиць розливався повітрям, я їхнїй шум переймав тугою… тривожив…
Дорогий та зрадливий мій куток, мій гай… втягав мене в круги мрій… Хвилюють мрії в душі… і я — не знаю, де я і хто я… Здається мені, наче б я жрекиня — у святім гаї…
Так радо б я залишилася тут, на тій вершині, осяяній сяйвом таємним, та ніколи не вернулась до гіркої дійсности… Так радо забула б я про все і про всіх… линула б, як та синя мрака… щезла в морі нестями, — розплилась у вселенній… Ой, та чи ж жила я коли? Чи живу тепер? Чи аж визволена з оков, тіла жити му? Що сон, а що ява?..
Питання хвилюють душу: Що я? Атом, що летить невтомно до якогось величавого сонця, та в одно стручують його в темноту й холод?.. Мільтонівський ангел, що торкається краями крил противних світів..? Вічний протест проти самоволі, терпіння всіх віків і всіх людий — зачароване в однім серці? Питання і протест, боротьба добра зі злом?
