Чому в душі моїй замкнено стільки краси і призначено ступати по смітниках? Чому блиском — жаром душі не дозволено мене огріти, окрасити життя тих мас нуждарів, вести все до ладу — гармонії на вершини?…
— „Кілько дум тут переснилось…“
Кілько ж зітхань з болящої душі відлетіло…
| — | — | — | — | — | — | — | — | — | — | — |
Пізно — пізно… Тільки сині мраки мов Осіянові тіні підносяться у лісі, хитаються… блукають…
— Прощай, місце моєї самоти… святих надхнінь… віщих душ і видінь — віри — так, усе таки віри непохитної в поступ добра… Прощай, місце терпіння — сумніву про все і всіх… і нового скріплення віри… відродження неземного щастя… Прощай! Щось мені каже, що більше сюди не зайду, тільки думками заєдно вертатимусь…
Я плакала. Ніяка сила не могла би тих сліз спинити… це були мої останні сльози… Серед усіх невзгодин, що ждали мене, я не могла плакати.
„На власне горе сліз либонь не стане у в оці мому…
