хлопа (гадала мабуть учителя) якого бородатого був дав. Дітиска таки зі страху розболілись би, вони ж бо не звикли, не чули про школу, ні панів у нашому селі нема.
Кожна мати рада б дещо про свою дитину сказати. Одна з них просить, щоб її Івасика паннунця не била: — „Це моя одинока дітинка, що Бог за дванацять літ замужжа мені дав…“ Друга говорить, що її Федунцьо другу вже книжку вивчив, він учиться в дяка. „Я пані научительці внесу ґілетку бульби, щоб лиш пані його пантрували…“ (З таких підучених невелика потіха, я пізніще про те переконалася: зі злих початків тяжко перейти до систематичної науки; краще ялову рілю самому орати, як із буйної хопту полоти…) Инша знову просить, щоб не бити її Михася за те, що він тільки старий „пацєр“ знає. — Вже, паннунцю солоденькі, десять літ буде в місницях зимних, як я віддавалася і „пацєр“ перед єґомосцьом вогорила; такого і дитину навчила. Не дивуйтеся. Тепер може вже гинакша поведінка… Не бийте мого синочка, я вам дещо хвасолі внесу.
Обітниці дарунків мене бентежили. Бачу, як наш народ привик всюди через дарунки виєднувати собі те, що йому правно належиться. Та знов не хочу, щоб думали, що горджу тут їхніми, може і щирими дарунками. Вкінці кажу:
— За дарунки спасибі вам, добрі жіночки. Тепер, бачите, учителям платять з каси і вони з того удержуються. То тільки давніще мусіли люди складати для учителів збіжжа та бараболю. Не бійтеся, я і без дарунків
