дітий бити не буду. А на молитву нема ніякої моди — зміни: вона в нас наша і відвічна — кажу до Михасевої мами.
— „Ану–ко, Михасуню, каже вдоволена жінка — молися — хай вчують“.
Став Михасуньо молитися. Цікава дитина. Говорить сам із памяти, говорить не те що Отченаш — Богородице, але і Помилуй мя — далі заповіди. Треба вислухати.
— Гарно, Михасю, добру намять маєш, будеш і добре учитися.
Маю труднощі при перевірці, як котра дитина називається. Инші бачу назвиська в метриці, а зовсім инші жінки дають. Догадуюся вкінці, що вони не знають, як їх „пишуть“, тільки знають, як їх у селі звуть; а то дитина „Бородатого“, це „Кутасеві“, „Котичині“ та ріжні — ріжні, яких у метриці нема. Довго треба було перевірювати, як котра дитина називається.
В тім часі, коли я ходила вчити до Стік, переписувалася з усякими своїми шкільними товаришками, а також з усякими товаришами по званню, хоч особисто незнаними, але замітними на полі нашого шкільництва та письменства. Хотіла я довідатися про відносини та умовини життя і праці учительства по инших шкільних округах. Найбільше тоді цікавився моєю справою учитель Павло Кирчів і переписувався зі мною частіще. Свідомий українець — теж переслідуваний владою за свою індивідуальність. Я хотіла зібрати факти, та начеркнути як: „Ілюстрації до шкільництва“, бо вкінці йшло тут не про мене — про одиницю, а більш вже про справедливість та
