ла — на вид тієї одинокої хатчини серед цвинтарів, хоч вона — відновлена — не така вже нужденна як давніще. То ж тут довелося їй жити з донькою?…
Ледви розрадила я маму. Хочу бути цілком задоволена. Поволи все уладиться. Праця над дітворою та над собою поможе забути всі теперішні невигоди, згодом буде гарно. Тільки в клясі, яка міститься в більшій „цимбрі“, багато недостає, а властиво нічого нема. Більша частина дітий стоїть. Поки що маємо дві лавки; столика і крісла ще нема. Найгірше нам без таблиці: не можуть всі разом користати з науки.
А тут заряд школи дістає обіжник: негайно під особистою відвічальністю прислати інвентар.
При зеленому столику в теплій кімнаті пишеться до всіх зарядів однакові обіжники.
Підождіть, будь ласка, пане інспектор; згодом і тут напишемо інвентар: мурована школа стане після пляну і вимогів гіґієни — і школярі не будуть такі полохливі, дикі, але підучені. Гарно буде! Я все вірю у завтрішній день — у майбутність — — хоч може тут сама жнив не діжду… Кину перші зерна засіву, сама стану за воротами… Така моя доля… Піду дальше — — инші школи креувати…
Ледви тиждень минає, як живемо тут. На світі сніг біліє. А в хаті погано! Осінньою порою стелі та стіни скоро ліплені — і глина відстає — відпадає… Тиждень минає. Не вважаючи на всі невигоди, недостачі, я вчу на селі Я горда, що поборюю всі труди і вищою
