Хотіли мене мабуть на якийсь час забрати до сусідного села, де мешкає отець Штоґрин. Чудні люди. Деж для мене що лишилося? Де знайшла б я краще місце? Цілий світ пустиня, коли ця пустиня згадками богата. Мені добре. Здається мені, що й я вмерла, що всі терпіння особисті скінчилися для мене. Нічого більш мені боятися, ніяке горе більш мене не стріне; почування завмерли, ходжу поміж могилами — неначе по власній могилі…
В такій стадії неначе захльороформовання переживаю три тижні. Три хвилини? Три віки?…
Поволи стямлююся.
Прости мені, Духу Неньки, що не спішу за тобою, що не вмерла я зараз у темній годині прощання, не злучилася на віки з тобою…
Прости, що й за твого життя я не причинилася до твого щастя… Ти жила для мене, ти була моїм щастям; але якже инакшого щастя ти для мене бажала! Плекаючи мене ніжно — мов квітку — мімозу, призначену жити в теплівні, — ти не могла дивитися, як
