буря — стужа валить її немилосердно й безпощадно… Ти бажала певно иншого щастя для доні, бажала бачити її серед власної сімї, а бачила зарібницю, що трудиться коло чужих дітий, бачила — не знаючи причини — як кожну усмішку щастя до мене я приймала холодом; дівочі літа ішли, а я незмінна була… Прости, що тільки хвилин, які тобі належалися, забирала наука: — школа, книжки; усе забирало мене… Прости! А нині — чи вдоволила б я тебе, окриваючися перед життям — у могилу?!
В довгих хвилинах — віках самоти духа я боролася з собою, шукала шляху, гляділа і слів на свої думки; та слова покидали мене… одна по одній розсипалися перлини, губилися в душі, німіли… Хоч у душі богацтво чуття, душа хиталася; щось у ній рвалося… щезало, никло все… Я не мала що сказати, а чого б я і не сказала, чи мало б воно яку ціну? Я втомлена і без віри в тривкість власного щастя…
Листи від товаришок і товаришів по званню і по пері зі словами спочуття та заохоти до життя не знаходили відгуку у душі. Часто лежали нерозтяті. Більшою відрадою ставали мені листи моїх учениць. Заохотою до дальших учительських трудів був мені лист моєї десятилітньої учениці Катрусі Лукасевич. Дівчатко писало:
Найдорожча Приятелько!
Смутно мені, що я утратила свою учительку, дорогу приятельку, а ще гірше день і ніч турбуюся, що найдорожча приятелька мусить тепер кожної хвилини зливати лице
