сльозами по смерти своєї матери. І я вашим смутком ділюся. Мусите бути віддалені від свого місця, в котрому так довгий час перебували. І мило вам було з нами, а нам з вами. Але ж вороги тяжкії, як давні бусурмани, що нападали на наш край і забирали все, що нам було найдорожче, так і тепер натискають на наш народ та видирають наших приятелів — тих, котрі не погорджують нами простими та своєю рідною мовою — і таких пхають по нелюдських дірах. За ваші заслуги ви варті були кращого місця як у нас; то вони вас в послідній хижині там посадили… Та не смутіться. Бог, котрий не дав загинути нікому невинному, не опустить і вас за ваші заслуги. Над врагами от уже явив Бог суд!
Ось коли кінчу лист, довідуюся від сестри про випадок у школі, що стався через одного з ваших ворогів, а то професора Савицького. Вдарив у першій клясі дівчинку — жидівку — сильно по голові, що та трупом упала — свідчать школярі. Вже і він не буде у тій нашій школі вчити. Не довго тішився, що вас нема. Таки вбив дитину і мусить утікати, а то люди його убють. Так нехай буде усім ворогам, що лиш мечем воюють.
Кінчу лист, бо хоч би хотіла, не можу стримати сліз, ні бесідою жаль описати.
Цілую ваші руки і уста, котрі мені уділяли науку.
Катерина Лукасевич.
Б. 16/11 1884.
Катруся, міщанська дитина; дома її ніхто не радив, ні казав, як і що писати; написала,
