що щире серце відчувало, і я була вдячна їй за її щирі слова…
Без уваги на зимно пізної осені відвідала мене Катруся. Принесла з міста своїй приятельці колачів. Щирість Катрі тішила мене. Ми говорили про инші дівчатка, товаришки Катрусі — а мої учениці, а також оповідала про те вбивство в школі, про котре писала — і шо було правда. Загонистий нетерпеливий учитель, що не любив дітий, ударив сильно пястуком дитину по голові — і вона впала нежива. Він справді виглядає як душегуб; дикий голос та очі в нього лихі.
Катруся була рада і в мене лишитися, але й за родичами скучала. По кількох днях гостини вернула до Бібрки, обіцюючи знов мене відвідати. При кожній нагоді передавала листи. І я розуміла: — Спочуття найдеш у тих малих, а мудрість тільки у глибинах життя…
Слова дитини більше навертали мене до життя, як слова братів — літератів: — „Ви наша велика надія…“ або слова батька Данила Танячкевича — фільософічно реліґійні. Безнадійний супокій, що нищив душу й тіло, щезав, я службовим заняттям виповняла час. — Хотіла виховувати дальше такі Катрусі, жити для них, а через той труд — жити для другої Неньки для святої, невмирущої України, жити тільки для Неї… Коли останні звена зірвані, коли для мене все покінчилося, хочу жити тільки для Неї… Будилося бажання жити і те життя віддати їй на користь. Коби можна бути зі словом розради, з допомогою всюди, де є бідні мого поневоленого народу,
