коби можна терпіння зменшити, ділитися з покривдженими вірою в побіду добра.
Я — як одиниця перестала терпіти, серце боліло терпінням усіх кривджених.
Коли я розбудилася і знов забажала жити, — коли стала кріпка духом і багата думками, помітила, що в мене сили тіла серед мого окруження зовсім никнуть, догоряють як олива в каганці… Рветься життя, рветься, усувається — як та земля над пропастю під ногами усувається…
Я збудилася до життя. Все минуле скидається на пережитий темний сон… Тільки моє ціле окруження заєдно каже, де я…
Звідки я взялася тут?… Чому я сама?… Де руки, що мене обережно хоронили?… Де серце, що мене горнуло до себе в кожній хвилині горя?…
Кінчиться осінь. В хаті тісно, темно, вохко й зимно. Коли розпалю в печі, вітер завертає дим до хати. Глина зі стелі паде кусниками…
Полеві миші перед стужею зими — хороняться громадою до одинокої хижі посеред піль. Гризуть та нищать мої колишні записки — діярії… Та все те, здається мені, марне…
Кажани — сотні їх — загорнули ся у свої власні крила і причеплені до почорнілих бальків, западають у тяжкий зимовий сон… Але я не хочу сну. Гамлетівське питання: „Бути чи не бути“ — ще не для мене… Темні хвилини квіткою — єрихонкою перетриваю… Чей і вони минуться…
Другі діти з полудня сходяться на науку, а я про обід не думала. Нікому варити — ні що варити. До міста в тій порі ходити за
