Де їй деклямувати такі серіозні вірші. Крикнула: О матко полько! — аж морозом повіяло, відтак говорила монотонно та скоро, ловила рими, як дитина, щоб не забула. Та це нічого. Молодь її знесла зі сцени, цвітами її закинули, оплескам не було кінця. Знаємо, що деклямувала зле, та не можемо нашу одиноку звізду зобижати. Це так: Хоч співачка не знає „нут“, кажемо — sie singt sehr gut! — хай би хто сказав: чорне, як ми всі кажемо біле, побачив би! Моя сатира всім страшна! Завтра вибирається до вас з поручення тутешніх матадорів кілька молодих панів комітетових з проханням, щоб ви приняли ролю. Мусите приняти: в комітеті є і староста, а він же зверхник. Ціль патріотична, властиво реванж — для цього старого каноніка. Він старий належить ще до тих, які Міцкевича уважають за відступника (через його товіянізм). Це моя заслуга, що канонік був на нашім вечірку; тепер буде представлення на віднову — прибудову косцюлка.
Не зраджуюсь, але тішуся, що знаю про візиту комітетових.
На другий день так уладилася, що не було мене дома. Мати приняла візиту комітетових. Справді многонадійні — вибрані хлопці були ті комітетові, самі „авскультанти“, „депенденти“… знайомство з такими панами дає вигляд на добру „партію“…
Мати подякувала за честь, та враз попросила вибачити:
Дочка віддана своїй праці в школі і своїм дальшим студіям. Участи у виставах не брала досі й не візьме на будуче.
