Багато працї тут дає ненависть,
Та більше ще любов. Так ну-ж, любезна
Ненависти! Ненависне коханнє!
Ти все, у-перве створене з нїчого!
Тяжка пустото, ва́жная марнице!
Безобразний хаосе форм прекрасних!
Ти з олова перце, блискучий диме.
Холодний жаре, хвореє здоровлє,
Безсонний сне, єство, що не істнує!
Так, я люблю, та й не люблю любови.
Тобі се сьміх?
Бенволіо.
Нї, я скоріш заплачу.
Ромео.
Чого-ж, братко?
Бенволіо.
Що ти сумуєш тяжко.
Ромео.
Отсе-ж то він, переступ закохання!
Моя журба менї вже груди давить;
Твоя менї нової ще прибавить;
Що ти любов до мене виявляєш,
То мов ножем мене по серцю краєш.
Любов, се дим, що вєть ся від зітхання.
На волї він — огонь в очах коханків!
У пригнетї — поєннє моря слїзми.
А що-ж іще? Найрозумнїйше дурство,
Смертельна трута й животворний трунок.
Прощай, братко.
Бенволіо.
Стій, я пійду з тобою.
Ато се так, мов ти гордуєш мною.
Ромео.
Я стеряний, мене не має тута.
Ромео? нї, він десь блукає инде.
