Що голову відтяти золотою
Сокирою на гіршую наругу.
О. Лаврентій.
О смертний гріх, о грубая невдячність!
Твою вину карає право смертю,
А добрий князь відсунув право геть,
І чорне слово „смерть“ зробив вигнаннєм.
Велика ласка се, і ти не бачиш.
Ромео.
Тортура, а не ласка. Небо тут,
Де Юлїя живе: що кожен кіт
І пес, і миш малесенька, і кожна
Нїкчемна тварь живе на небі тут,
І може на її красу дивитись;
Ромеу-ж зась! Більш має вільности,
Поваги, приступу, нїж той Ромео,
І мясникова муха. Бо вона
На дивно білу рученьку Джульєти
Сїдає, з устоньок її безсмертне
Єсе і смакує щастє, — з устоньок,
Що червонїють з сорома, за гріх
Вважаючи свій власний поцїлунок.
Ромеу-ж сього зась! бо він вигнанець.
Що можна мусї, він нехай втїкає…
Чи вже-ж нема в тебе такого яду,
Чи гострого ножа, чи наглої
Якої смерти, щоб згубить мене,
А тілько слово се „банїция“?
Банїция! Мій отче, грішники
Ревуть у пеклї слово се страшенне.
О, де-ж у тебе серце, отченьку?
Ти-ж ісповідник, розрішитель наш
І мій найблизший друг, — роздавив
Мене єси сим словом… Га, банїта!
