— „Ба що вы отсе, люде, кажете?“ обо̂звавъ ся Гнатъ Лаба, чоловѣкъ ще молодый. — „Во̂нъ добре говоривъ тай розумно. Лѣпше-бъ вы зробили, щобы-сте услухали, що во̂нъ говоривъ. Хиба вы не видѣли, якъ жиды перепугали-сь во̂дъ єго бесѣды? Во̂нъ зовсѣмъ розумный чоловѣкъ, кобы лишь и мы такъ! Жидъ дурного не перепудить ся, не бо̂й-сь! — во̂дъ сёго дня моєи ноги у корчмѣ не буде, се абы-сте знали, люде!“
— „А моєи тожь само!“ сказавъ Семенъ Наро̂внякъ, господарь такожь ще молодый; „хвалити Бога, що такій чоловѣкъ у село прийшовъ; буду до нёго що недѣлѣ приходити, абы менѣ що съ книжокъ читавъ; се лѣпше, якъ по корчмахъ волочити ся та жидо̂вску паскуду пити. Бо менѣ оногди оденъ старый чоловѣкъ у мѣстѣ росказувавъ, що самъ на свои очи видѣвъ, якъ жидъ у горѣвку плювавъ, а то не вже-жь на инше, якъ на тото, абы людей за собовь повернути та христіянски̂ душѣ споганити.“
Оттаке то собѣ у Срѣбнаровѣ про Василя говорили. Одни̂ хвалили єго, що розумный та тверезый, други̂ зновь гудили, що гордый и що до нѣкого не ходить, якъ лишь до панъ-отця, до Складана та до Правдарюка, а подеколи и до громадскои канцеляріѣ, де рахунки перезирає и письма перечитує.