Во̂йтъ не хотѣвъ єму зъ разу на се позволити; та во̂нъ якъ по̂йшовъ у мѣсто до старосты, такъ и вынѣсъ во̂дти таке письмо, що панъ писарь Обдзѣркевичь ажь побѣлѣвъ якъ стѣна, прочитавши єго. — Ажь тутъ наразъ у селѣ, якъ бы запаливъ! — „Таже у нёго,“ каже оденъ, „то̂лько грошей, що нѣхто ихъ не годенъ и перераховати, не то що!“
„Що ты кажешь, брате?!“
— „Таже Запото̂чного Маруня на свои очи видѣла, що у нёго грошей мѣхами!“
„Брате-жь ты мо̂й! во̂дки-жь во̂нъ ихъ то̂лько набравъ?“
— „Хиба-жь ты не чувъ, що во̂нъ фармазонъ? Фармазоны се таки̂ люде, що душу свою чортови записують, а во̂нъ имъ за тото, братчику, то̂лько грошей старчить, ко̂лько они сами̂ хочуть.“
„Та якъ мене теперь довги та не одна бѣда присѣла, то бы-мъ далѣ и за душу не дбавъ!“ — каже другій.
— „Я самъ такій,“ каже третій.
— „Теперь я ажь догадую ся,“ каже четвертый, „що менѣ Запото̂чный оногди росказувавъ, ще и забоживъ ся, що се правда. Во̂нъ, каже, скоро вечеръ, такъ заразъ во̂кна позатыкає, двери позамы-