кає, и ажь по за опо̂вно̂чь, доки куры не запѣють, съ кимсь такъ голосно говорить, а то такъ, що ажь хата дро̂жить. А книжокъ, каже, у нёго такихъ, що и на во̂зъ бы не забравъ, не то що; а одна, каже, мѣжь ними така велика, що ажь страшно на ню дивити, а чорна, чорна!.... що той жукъ, чорна!“
„Се вже то певне во̂дъ него, щезъ бы!
— „А во̂дъ кого-жь?! — Але якъ бы се могло бути, коли во̂нъ оногди и въ церквѣ бувъ, и хрестивъ ся, и хрестъ цѣлувавъ, усе такъ само якъ и други̂ люде?“
— „Хиба-жь ты не чувъ, що діяволъ може такій туманъ пустити, що намъ видить ся, що се во̂нъ у церквѣ, а во̂нъ собѣ дома сидить та хрестъ святый ножемъ коле?“
— „Що казати не казати,“ обо̂звавъ ся Гнатъ Сокирка, „а во̂нъ не самовитый. По свѣтѣ богацько де чого буває, що мы тутъ и не знаємо. Чувъ и я про ти̂ фармазоны; але нехай я въ нёго розуму попробую!“
Оттаке то собѣ въ Срѣбнаровѣ говорили та цокотѣли, але Василь о те не пытавъ. Купивъ собѣ добрый кусникъ поля, купивъ обширне мѣсце на хату и на обо̂йстя, и ставъ будувати ся порядно.