Ця сторінка вичитана
— Боже мо̂й добрый! а мы мусимо у такихъ кучахъ поневѣрати ся, що ажь души не мило.
— „А хто-жь намъ виненъ?“
— А вже-жь нѣхто, якъ мы сами̂; бо за ти̂ грошѣ, що пропиваємо, мо̂гъ бы кождый зъ насъ таку хату мати, якъ ты теперь.
— „Та лишь таку? — каменицю съ поверхами мо̂гъ бы мати!“
— Василю! якъ то мы собѣ зъ малыхъ хлопцѣвъ товаришували: не сказавъ бы ты менѣ одну рѣчь, що тебе запытаю?
— „Скажу.“
— Ты, брате, фармазонъ?… люде такъ кажуть!
Василь подумавъ чи мало, тай каже:
„А вже-жь, нѣгде правды дѣти, фармазонъ; але я се лишь тобѣ кажу, а ты тримай языкъ за зубами, коли хочешь добре гостити, бо зъ нами, фармазонами, жарту нема.“
— Я знаю; але не мо̂гъ бы ты менѣ хоть трохи що про тыхъ фармазоно̂въ уповѣсти?
— „Не можна!“
— А якъ бы хто хотѣвъ зъ насъ у фармазоны записати-сь?