Оттакъ зговоривши, по̂шовъ Притулякъ собѣ въ село, бесѣдувавъ тамъ крадьки то зъ однымъ то зъ другимъ, радили ся, ще ходили то сюды то туды, а Василь сѣвъ собѣ коло стола, думавъ довго, читавъ щось, писавъ, нарештѣ зо̂бравъ ся и по̂шовъ до панъ-отця, де довго бавивъ, а якъ выйшовъ, панъ-отець по̂слали заразъ за Складаномъ и за Правдарюкомъ и такожь довго зъ ними радили ся. А у недѣлю досвѣта поѣхавъ Василь у мѣсто.
Днина була дуже красна. Народу було у церквѣ много. А якъ повыходили, то Притулякъ такій уже радъ бувъ, якъ бы єго хто на сто коней посадивъ, бо Василя не було въ церквѣ, а во̂нъ знавъ, що се за знакъ. Зъ однымъ, зъ другимъ переморгавъ ся, пошептавъ, во̂дкликавъ ся, а Гершко та Мортко та Мошко не можуть передивувати ся, що се має значити, що нынѣ вже и сей не пє, и той нѣ, и той и другій и десятый и двайцятый и трийцятый нѣ, а Гершко ажь скричавъ: „Ай вай, вуседусъ! чому ты нынѣ не берешь горѣвки, Тымку? га? — а ты Федоре? — а ты Якове? — а ты, Грицю? — таже ты бувало, ще нѣмъ до церкви по̂дешь, калатнешь собѣ по̂въ кватырки? — ну?“
— Коли менѣ такъ сегодня унало, абы я не