На оттакихъ бесѣдахъ зо̂йшла цѣла недѣленька свята. Жиды ажь нѣжили ся во̂дъ злости а трийцять Срѣбнаро̂вскихъ господарѣвъ сходили ся собѣ у Василя Нестерюка, у ново̂й побито̂й хатѣ, Стефанъ Притулякъ першій. А що вже найбо̂льше усѣхъ дивувало, то було те, що межи ними явивъ ся и Дмитро Складанъ и Иванъ Правдарюкъ и ще не оденъ съ такихъ господарѣвъ, що нѣхто бы ся не бувъ по нихъ и надѣявъ, абы они хотѣли свою душу у нетрудне записувати. — А диви-но ся — подумавъ собѣ тогди не оденъ съ тыхъ бѣдныхъ, — богачѣвъ кортить ще бо̂льше забогатѣти!
Тымъ часомъ надо̂йшла по̂вно̂чь, ажь тутъ и чують усѣ: дзвѣнькъ! дзвѣнькъ! дзвѣнькъ! мовь бы хто великимъ клевцемъ у ковало тричи вдаривъ. Тутъ всѣ такъ и зжахнули ся, а Правдарюкъ каже: „Ходѣмъ, люде! що буде, то буде!“ Отъ и по̂шли усѣ у ту свѣтлицю, що Василь учера Притулякови призначивъ.
Свѣтлиця та була велика и обширна. Во̂кна були во̂конницями зачинени̂, а у серединѣ стоявъ сто̂лъ, чорнымъ сукномъ ажъ по саму землю покрытый. На столѣ стоявъ великій желѣзный хрестъ, а передъ хрестомъ велика чорна книга, на книзѣ велика желѣзна рука, по право̂мъ боцѣ хреста спорый