мѣшокъ срѣбла, помѣшь зъ золотомъ, и великій пшеничный хлѣбъ, а по лѣво̂мъ боцѣ старецька торба, кайданы и стрычокъ. За столомъ стоявъ Василь, якъ найкрасше по жандарски убраный, зъ двома медаликами и золотымъ хрестомъ на грудяхъ, зъ великимъ перомъ у рукахъ. На право и налѣво во̂дъ него стояло двоє людей, оденъ чорно, другій бѣло убраный, у довгихъ плащахъ (мантахъ) ажь по саму землю, наличманы на лици, капелюхи зъ великими косицями на головѣ, у того бѣлого серпъ и сно̂пъ у рукахъ, а въ того чорного кайданы и велики̂ ключѣ. У передъ стола, на ослонѣ, стояла трунва (домовина), а на трунвѣ лежавъ мечь и купецки̂ важки на вхрестъ. Тыхъ трийцять людей, що уво̂йшло, стояли нѣ живи̂ нѣ вмерли̂, такъ перелякли ся, а Василь промовивъ до нихъ, але не заразъ:
„Миръ вамъ всѣмъ! не бо̂йте ся, люде; тутъ вамъ и волосъ зъ головы не спаде! Будьте дерзки̂, будьте смѣливи̂, будьте во̂дважни̂! — Хто хоче великого щастя доступити, той мусить и велику душу мати, а передъ усѣмъ по правдѣ гадати, по правдѣ робити и по правдѣ говорити!“
Василь умовкъ, а той, що бѣло бувъ убраный, такожь промовивъ, та такъ уже глухо якось та дивно, неначе съ по̂дъ землѣ: