Ця сторінка вичитана
зъ неи послѣдни̂, ба навѣть и права собѣ у корчмѣ робили, не абы що. Та и де-жь имъ було лѣпше ихъ и робити, якъ не тутъ, де навѣть и найбѣднѣйшій чоловѣкъ мусѣвъ передъ нихъ „честь“ поставити, а то не смѣло бути менше нѣколи, якъ по̂въ кварты горѣвки, и то доброи, бо панъ во̂йтъ абы-якои не пили. А панъ присяжный Семенъ Сварливый, що за ними усѣгды якъ хво̂стъ ходили, такожь иншои горѣвки не хотѣли пити, якъ лишь тои доброи, а добри̂ люде имъ єи не жаловали, бо и панъ присяжный Сварливый бувъ у нихъ добрый, а то такій, шо бувало панъ во̂йтъ кого и запруть до хвурдиги (арешту), такъ они заразъ єго и выпросять и вымолять, — то якъ же такому доброму чоловѣкови доброи горѣвки не купувати?
Лишь ти̂ люде, про котрыхъ я перше казавъ, що були на вечерни, не по̂йшли до корчмы, але сидѣли собѣ на по̂ддаши коло церкви и балакали дещо; ажь тутъ и станувъ передъ ними, мовь зъ неба впавъ, жвавый, чорнявый чоловѣкъ, у во̂йсково̂мъ мундурѣ, зъ двома срѣбными медаликами и золотымъ хрестикомъ на грудяхъ. Усѣ ажь нѣбы здро̂гнули-сь, якъ єго такъ несподѣвано узрѣли; але во̂нъ усмѣхнувъ ся, уклонивъ ся гречно всѣмъ посполу, тай сказавъ голосно: „Добрый вечеръ вамъ! Чи не Иванъ