казали фармазоны, — „що одежина стара и полатана, абы она лишь чиста и не подерта.“ Отже мусѣли жѣнки що суботы и латати и мыти и хаити, якъ передъ великоднемъ, бо чоловѣки казали: у мене кождои недѣлѣ великдень!
Доки се у селѣ такъ дѣяло ся, и други̂ Срѣбнаро̂вски̂ господарѣ, котри̂ нѣщо не знали, не могли надивити ся, ажь тутъ и стала ся тревога у селѣ: Гершко Смокъ захорувавъ, и то такъ нагле та дуже, що ажь за лѣкаремъ у мѣсто по̂слали. Жидо̂вки такъ Гершка обсѣли, такъ вейкають ся та въ груди кулаками товчуть ся, ажь тутъ и надбѣгає панъ во̂йтъ, Павло Дзюбъ.
— А що тамъ, пане Гершку? вы хори̂?
— „Я уже вмерло, нѣвроки!“ ледви промовивъ Гершко.
— Та що се вамъ, Гершку? менѣ скажѣть, таже знаєте, що я вашь приятель! що вамъ?
— „Вы ще пытаєте, що менѣ? Я добре рахувало.... учера трийцять мужико̂въ не пило у мене и по̂въ кватырки горѣвки.... Ай-вай-міръ!…“
— Та Богъ зъ вами, Гершку! про трийцять дурнѣвъ вы ще собѣ будете орендаромъ, якъ и були; не бо̂йте ся!