рядко̂въ вытримати, отъ и вмеръ собѣ, нѣвроку. Але Иванъ Правдарюкъ, що сказавъ, то и зробивъ, не вважаючи на Гершкову смерть нѣ на клопо̂тъ другихъ жидо̂въ, що собѣ зъ журбы та жалю и пейсики пообрывали и лаяли и плювали и скаргами грозили, та хто знає якими тяжкими процесами: кождои а кождои днины, чи въ буддень чи въ недѣлю або свято, мусѣли корчмы о девято̂й годинѣ въ вечеръ замыкати ся, а во̂нъ самъ до по̂вночи дозиравъ, абы кого не покортѣло, другій разъ у корчму вернути ся. Але не кортѣло якось нѣкого; бо девять пяниць сидѣло уже въ арештѣ, а двомъ чи тремъ съ тяжкою бѣдою пропекло ся, котрыхъ закортѣло було, громаду противъ новои установы бунтувати; бо Правдарюкъ хотѣвъ ихъ во̂дъ разу до суду во̂дставити, та ледви ихъ громада выпросила. Да то лишь того одного вечера такъ було; бо на другій день усѣ пяницѣ єму дякували. — „О святила-жь бы ся єму та мудра голова!“, казали, — „нынѣ и здорови̂ мы и охочи̂ до роботы, и грошѣ не протратили, якъ то бувало, где що другои днины годѣ и голову по̂днести було во̂дъ пустого жидо̂вскосо болота та проклятого дурману.“
