„А де-жь она?“ каже Правдарюкъ; — я съ пару разо̂въ згадувавъ громадѣ за школу, такъ они на мене якъ заревѣли!… якъ на вовка якого або на ворога тяжкого. — Ба ще чого намъ не стало?! яли кричати; не доста податки велики̂, та жиды насъ обдерають зъ усѣхъ боко̂въ, але єму ще и школы забагло-сь, не знати на що тай по що! хиба на те, абы дармо професора платити, та дѣтямъ баки забивати?! — О такъ то наша громада менѣ за мою щиру раду подяковала!?“
„То прецѣ-жь хоть дякъ учить дѣтей, якъ то бувало, ще нѣмъ я хлопцемъ бувъ?“ пытає Василь.
— „Ой учить!“ ажь скрикнувъ Складанъ, „таже во̂нъ якъ день такъ но̂чь не протверѣзує-сь! Бувало, ще доки поко̂йный Лукашь живъ — то бувъ чоловѣкъ тверезый, Богу угодный, справдешный слуга церкви святои! Той учивъ дѣтей и читати и спѣвати и числа; да во̂дъ-коли поко̂йного не стало, то нѣхто про Бога та про книжку и не згадає. Отъ яке то у насъ!“
„А панъ отецъ духовный же нѣчого не кажуть?“ пытає Василь.
— „Та вже коли панъ-отець имъ не наговорили ся, та не наказали ся!…“ каже Правдарюкъ: „але що съ того? Панъ-отцеви въ очи нѣбы то по-