З леґінями тисяч двістї
квапить Добуш облазами.[1]
А сова десь затужила,
що аж серце в грудех млїє, —
В Чорногорі нічка ясна,
місяць світить, місяць мріє.
“Капітане, заверни ся!
Птаха нужду нам ворожить”.
“Хто то каже?” — крикнув Добуш, —
“Головою най наложить!”
Тай ухопив за пистоля.
“Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся!
Озде груди, — мож стріляти”.
Так казав Іванчик любчик.
Ви не чули о Іванї?
Ей, леґінь то був хороший,
перший він по капітанї;
А капітан єго любить,
лїпше май нїж топір з стали.
Як поглянув на Івана,
аж му руки білі ввяли.
“Тобі сором, славний Добуш?
Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвінки хабалицї
свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе,
Шо та сука тебе любить?
Базаринки твої любить!
Заверни ся, бо тя згубить”.
