силає мені навіть обідати… І не розумію зовсім, який се вексель. Тепер вона чіпаєсь мене за отсей довжний лист, що-ж я її заплачу, посудіть самі!…
— Але-ж се не наше діло… — знов завважав письмоводитель…
— Позвольте, позвольте, я се дуже добре знаю, але позвольте і мені розяснити, — підхопив знову Раскольніков, звертаючись не до письмоводителя, а заєдно до Никодима Томича, однак стараючись всіми силами звертатись також до Ілії Петровича, хоч сей упірно вдавав, неначе шукає чогось в паперах і згірдно не звертає на него уваги, — позвольте і мені з своєї сторони розяснити, що я жию у неї вже около трох літ, від самого приїзду з провінції, і давнійше… Давнійше… та в тім, чого-ж мені і не признатись до сего,… з самого початку я приобіцяв, що оженюся з її дочкою, обіцяв словом, цілком добровільно… Се була дівчина… та вона мені навіть подобалась… хоч я і не був влюблений… одним словом, молодість, то є я хочу сказати, що господиня мені давала тоді богато кредиту, а я вів почасти таке життя… я дуже був легкодушний…
— Від вас цілком не жадають такої сповіди, ласкавий добродію, та і часу нема, — грубо і з торжеством перебив йому Ілія Петрович, але Раскольніков з жаром задержав його, хоч йому нараз незвичайно тяжко зробилося говорити.
— Та позвольте, позвольте-ж мені, хоч коротко все розказати… як було діло і… — хоч я признаю, що воно злишнє розповідати, — але рік тому назад отся дівчина умерла на тиф, я ще остався на кватирі як був, і господиня, коли перевелась на нову кватиру, сказала мені, і сказала по приязному… що вона цілком мені вірить… однак чи не схочу я дати їй сей довжний лист на сто пятьдесять рублів, які то гроші я в неї завинив. Позвольте, добродію: вона якраз сказала, що як тільки, я дам се письмо, то вона знову буде давати на кредит скільки я захочу, і що ніколи, ніколи, — се були її власні слова, — вона не похіснується сим письмом, поки я сам не заплачу… І ось тепер, коли я і лєкції стратив, і мені їсти нічого, вона мене позиває… Що-ж я тепер скажу?
— Всі отсі чувственні подробиці, ласкавий добродію, нас не обходять, — нагло відрізав Ілія Петрович, — ви повинні дати писемне зобовязання, а що ви там зволили бути влюблені і всі ті траґічні місця, до сего нам зовсім нічого.
