— Ну вже ти… жорстокий… — пробурмотів Никодим Томич, сідаючи за стіл і також забираючись підписувати. Йому якось стидно стало.
— Пишіть же, — сказав письмоводитель Раскольнікову.
— Що писати? — запитав той якось особливо грубо.
— Я вам подиктую.
Раскольнікову здавалось, що письмоводитель відноситься до него ще більше маловажно і згірдливо після його сповіди, але — дивна річ — йому нараз стало цілком все одно, що би там хто про него не думав і ся переміна сталась якось відразу, в млі ока. Колиб він захотів подумати трохи, то очевидно здивувавсь би тим, як він міг так з ними говорити перед хвилинкою, і навіть навязуватись своїми чувствами, і звідки взялись сі чувства. Противно тепер, як би відразу кімната наповнилась не квартальними, а найліпшими приятелями його, то і тоді, здається, не найшлось би для них у него ні одного людського слова, так тяжко опустіло нараз його серце. Мрачне почуття убиваючого безконечного осамотнення і відчуження озвалось нараз виразно та голосно в його душі. Не недорічність його сердечних звірень перед Ілією Петровичем, не низкість і торжество поручника над ним перевернули так напрасно його серце. О, яке йому діло тепер до власної дурноти, до всіх тих зарозумілостей, поручників, Німкинь, до позвів, контор і т. д. і т. д.! Колиб його засуджено навіть спалити в отсю мінуту, то і тоді ще він не дрігнув би, та ледви чи і переслухав би засуд з увагою.
З ним чинилось щось цілковито йому незнане, нове, нагле і ніколи небувале. Не те, щоб він понимав, але він ясно відчував всею силою чуття, що не тілько з сердечними звіреннями, як ось перед хвилинкою, але навіть з чим би то не було, йому вже годі дальше звертатись до сих людей в квартальній конторі, і будь вони всі його рідні брати і сестри, а не квартальні поручники, то і тоді цілком ні за чим би було звертатись до них, та навіть в ніякій пригоді життя; він ніколи ще до сеї хвилі не досвідчав подібного дивного і страшного стану душі. І що більше всего мучило його — се було те радше неясне відчування, ніж пізнання, ніж понимання; безпосередне чувство, найстрашнійше чувство із всіх до сеї пори ним пережитих чувств.
Письмоводитель став диктувати йому формулу звичайного в такім разі освідчення, т. є: заплатити не можу, обі-
