склянку, і з розкішю випив за одним духом, мов би гасячи вогонь у груди. Та не тревало і мінути, як пиво ударило йому до голови а по спині перебігла легка і навіть приємна дрощ. Він ляг і натягнув на себе покривало. Думки його, і без того хорі та беззвязні, стали мішатись все більше і більше і скоро сон, легкий і приємний огорнув його. З роскішю відшукав він головою місце на подушці, кріпше обтулився мягким ватовим покривалом, котре було тепер на нім місто рознесеного давнійшого плаща, тихо зітхнув і заснув глибоким, кріпким, цілющим сном.
Прокинувся він, коли почув, що хтось увійшов до него. Розплющив очи і побачив Разумихіна. Сей отворив двері наостіж і стояв на порозі надумуючись: входити чи ні? Раскольніков душком припіднявся на дивані і дивився на него, начеб силуючись нагадати щось.
— А, не спиш, ну, ось і я! Настечко, подавай сюди звиток! — крикнув Разумихін вділ. — Зараз рахунок зложу.
— Котра година? — спитав Раскольніков, жахливо оглядаючись.
— Ти порядно, братчику, переспався; вечір на дворі, шеста година буде. Годин шість чи більше спав…
— Господи! Що-ж се я!…
— Ну, велика річ! На здоровля! Куди спішиш? На „рандеву”, чи що? Весь час тепер наш. Я вже три години тебе жду; разів два заходив, ти спав. До Зосимова двічи навідувався: нема дома, та й тілько! Але нічого, прийде!… За своїми орудочками також я навганявся. Я, бачиш, сегодня перепровадився, цілком перепровадився, з дядьком. У мене, слухай, тепер дядько… Ну так, до біса, берімось за діло!… Давай сюди звиток, Настусенько. Ось ми зараз… А як, брате, тобі?
— Я здоров; я не хорий… Разумихіне, ти тут давно?
— Говорю, три години жду.
— Ні, а передше?
— Що передше?
— Від коли ти сюди ходиш?
— Адже я тобі вже розказував; або-ж не памятаєш?
Раскольніков задумався. Мов у сні мріло йому все, що було, перед тим. Сам він не міг пригадати і питаючо глядів на Разумихіна.
— Гм! — сказав той. — Забув. Мені ще перше здава-
