хвиля така була… Та ні, цілком не предчував, бо ви як з неба спали. А я, — се байка! — і цілу ніч не буду спати… Онтой Зосимов боявся було, щоб він не зійшов з розуму… От, бачите, длячого його роздразнювати не треба…
— Що ви говорите! — скрикнула мати.
— Не може бути, сам лікар так говорив? — запитала Евдокія Романівна, налякавшись.
— Говорив, але се не те, цілком не те. Він і лік такий дав, порошок, я бачив, а ви ось надїхали… Ох!… Вам би ліпше було завтра приїхати! Се добре, що ми винеслись. А за годину вам про все сам Зосимов донесе. Він, бачите, не такий пяний! І я буду не пяний… А чому-ж то я так нажльопався? А тому, що в спір впровадили клятущі! А я божився, що не буду спорити!… Таке дурне плетуть! Ледви не побився з ними! Я там дядька оставив, предсідателем… Ну, чи повірите: повної безличности жадають, і в тім сам смак находять! Щоб тільки самим собою не бути, щоб всего менше на себе походити! Отсе то у них за найвисший поступ і уважається. І хоч би то дзявкали вони по свойому, а то…
— Послухайте, — несміло перебила Пульхерія Александрівна, але се лиш піддало жару.
— Та ви що думаєте? — кричав Разумихін, ще більш піднимаючи голос. — Ви думаєте, я за те, що вони брешуть? Куди там! Я люблю, коли брешуть! Брехня є одиноким людським привілєєм перед всіми орґанізмами. Збрешеш — до правди дійдеш! Тим я і чоловік, що брешу. Ні до одної правди не доходили, не збрехавши наперед раз чотирнайцять, а може і сто чотирнайцять, і се заслуга в своїм роді; ну, а ми і збрехати, бач, своїм розумом не уміємо! Ти мені бреши, та бреши по свому, і я тебе тоді поцілую. Збрехати по свойому, се майже ліпше, ніж правда повторена за кимсь; в першім припадку ти чоловік, а в другім ти тільки, що птиця! Правда не втече, а життя ось заколотити можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Всі ми ось, всі без виїмку, в справах науки, розвою, думання, винаходів, ідеалів, бажань, лібералізму, розсудку, досвіду і всего, всего, всего, всего, всего, ще в першій приготовляючій клясі ґімназії сидимо! Сподобалось чужим розумом забавлятись, — і вїлись! Чи не так? Чи не добре говорю? — кричав Разумихін, потрясаючи і стискаючи руки обох женщин, — чи не так?
