— О, Боже, мій, я не знаю, — промовила бідна Пульхерія Александрівна.
— Так, так… хоч і я не в усім з вами згоджуюсь, — поважно докинула Евдокія Романівна і зараз таки скрикнула, бо так болючо на сей раз стиснув він її руку.
— Так? Ви говорите „так”? Ну, так після сего ви… ви… — закричав він в одушевленню. — Ви жерело доброти, чистоти, розуму і… досконалости! Дайте вашу руку, дайте… ви також дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!
Він клякнув на коліна серед хідника, на щастя сим разом пустого.
— Перестаньте, прошу вас, що ви робите? — крикнула настрашена до найвисшого степеня Пульхерія Александрівна.
— Встаньте, встаньте! — сміялась і трівожилась також Дуня.
— Нізащо скорше, поки не дастьте руки! Ось так, і досить, і я встав, і ходімо! Я нещасний йолуп, я вас недостойний і пяний, і соромлюсь… Любити я вас недостойний, але клонитись перед вами — се обовязок кождого, коли тілько він не цілковита худобина! Я і склонився… Ось і ваші кімнати, і вже се одно гаразд вчинив Родіон, що нагнав вашого Петра Петровича! Як він смів вас в таких нумерах помістити? Се скандал! Чи знаєте, кого сюди пускають? Адже-ж ви його суджена! Ви заручена, так? Ну, то я вам скажу, що ваш жених падлюка над падлюками!
— Слухайте, пане Разумихін, ви забули… — почала було Пульхерія Александрівна.
— Так, так, ваша правда, я забувся, стидаюсь! — похопився Разумихін — все-ж таки… все-ж таки ви не можете на мене сердитись за те, що я так говорю! Бо я щиро говорю, а не для того що… гм!… се було би підло; одним словом, не длятого, що я в вас… гм!… ну, не треба, не скажу длячого, не смію!… А ми всі зараз пізнали, як він лиш увійшов, що сей чоловік не з наших. Не тому, що він увійшов з запіканими волоссями, не тому, що він своїм розумом спішив пописуватись, а тому, що він вивідач і спекулянт, тому, що він і Жид і дурисвіт, і се видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи пара він вам? О, Боже мій! Бачите, мої пані, — запинився він нараз, вже піднимаючись на сходи, — хоч вони у мене там всі пяні,
