а навіть нам місцями в голос відчитувала: от і вся її просвіта.
— Тепер же звернуся до вас, ласкавий добродію мій, сам від себе, з питанням приватним: чи богато може, по вашій думці, бідна, але чесна дівчина, чесним трудом заробити?… Пятнайцять копійок в день, добродію, не заробить, коли чесна і не має окремих таланів, та і то рук не спускаючи з праці! Та ще ось статський радник Клопшток, Іван Іванович, — чи зволили чути? — не тілько грошей за шиття шести голяндських сорочок до сеї пори не віддав, але ще з обидою прогнав її, затупотівши ногами і виругавши неприлично під покривкою, будьто би обшивка від сорочки ушита не по мірі і скісно. А тут дітвора голодна… А тут Катерина Іванівна руки заломуючи по кімнаті ходить та червоні пятна в неї на лицях виступають, — що в отсій слабости завсігди буває:
— „Жиєш, каже, ти дармоїде у нас, їш і пєш і теплом вигріваєшся”, а що тут пєш і їш, коли і дітвора по три дні і крихітки хліба не бачить! Лежав я тоді… ну та що-ж!… лежав пяненький, добродію, і чую, говорить моя Зоня (несміленька вона і голосок в неї такий смирненький… білявочка і личенько заєдно блідненьке, худеньке), говорить:
— „Що-ж, Катерино Іванівно, або-ж мені на таке діло пійти?” А вже Дарія Францівна, женщина плюгава і поліції не трохи звісна, разів три через господиню навідувалась.
— „А що-ж”, відповідає Катерина Іванівна усміхаючись, — „чого берегти? Який там скарб!” Але не виноватіть її, не виноватіть, ласкавий добродію, не виноватіть! Не в здоровім розсудку отсе сказане було, а при зворушених чувствах, в слабости і посеред плачу дітей, що не їли, та і сказане було більш ради зобидження, ніж в дословнім змислі… Бо Катерина Іванівна такого вже характеру, як розплачуться діти, хоч би і з голоду, то зараз бити їх починає.
— І бачу я, так коло шестої години, Зонечка встала, наділа хустинку, наділа бурнусик і з кватири мик, а в девятій годині назад прийшла. Прийшла і просто до Катерини Іванівни і на стіл перед нею трийцять цілковитих мовчки поклала. Ні словечка при тім не вимовила, хоч би споглянула, а взяла тілько нашу велику зелену хустку (спільна така у нас хустка є, жіноча), накрила нею голову і лице і лягла на постіль, лицем до стіни, тілько плечі та тіло ціле на часи дрожать… А я, як і передше в тім самім стані лежав, добродію… І бачив я тоді, молодий чоловіче, бачив я, як опісля Катери-
