І що лиш тепер порозумів він вповні, чим були для неї отсі бідні, маленькі діти-сирітки, і отся безталанна, півбожевільна Катерина Іванівна, з своїми сухотами, з товченням об стіну головою.
Та не менше йому знову також було ясно, що Зоня з своїм характером і з тим будь-що-будь образованням, яке вона дістала, ніяким світом не могла так оставатись. Все таки для него становило питання: длячого вона так надто довго могла оставатись в тім положенню і не зійшла з розуму, коли вже не в силі була кинутись у воду? Очевидно, він розумів, що положення Зоні случайне явище в суспільности, хоч на нещастя далеко не одиночне і не виключене. Все-ж таки та сама случайність, та дрібочка образовання і ціле її попередне життя могли би, здається, відразу убити її при першім кроці на мерзкій отсій дорозі. Що-ж піддержувало її? Адже-ж не розпуста? Весь отсей сором очевидно дотронувся її тільки механічно; справдішня розпуста ще не дібралась ні одною каплею до її серця — він се бачив; вона стояла перед ним на яві…
— Їй три дороги, — думав він, — кинутись в канал, попасти в дім божевільних, або… або наконець, кинутись в розпусту, що задурює розум і каменить серце.
Остатня думка була йому найбільше всего відражаючою; тілько він був вже скептик, він був молодий, утопіст, отже жорстокий, тож і не міг вірити, що послідний вихід, то є розпуста, був найімовірнійший.
— Та хіба-ж се правда, — закликав він про себе, — чи справді і се сотворіння, що схоронило мимо всего чистоту духа, свідомо дасться втягнути наконець в тую мерзку, вонючу яму? Або може се втягнення вже почалось, і може тому лиш вона і могла витерпіти до сеї пори, що гріх вже не здається її так відражаючим? Ні, ні, се не може бути! — покликував він, як передше Зоня: — ні, від каналу повздержувала її до сеї пори думка про гріх, і вони, ті… А що вона до сеї пори не зійшла ще з розуму… Але хто-ж сказав, що вона не зійшла ще з розуму… Хіба-ж вона при здоровім розсудку? Хіба можна таке говорити, як вона говорить? Хіба при здоровім розсудку можна так судити як вона? Або чи можна так сидіти над погибіллю, просто над вонючою ямою, в котру вже її втягає, і махати руками, і уха затикати, коли їй заговорять про небезпеку? Що вона,
