чи не чуда жде вона? І навірно так. Хіба-ж все те не признаки помішання?
Він уперто задержався на отсій думці. Сей вихід йому більше подобався, ніж всякий инший. Він почав уважнійше вдивлюватись в неї.
— Так ти отже дуже молишся Богу, Зоню? — запитав він її.
Зоня мовчала, він стояв коло неї і ждав відповіли.
— Що-ж би я без Бога та була? — живо, рішучо прошептала вона, окинувши його бистро заіскреними нараз очима, і кріпко стиснула рукою його руку.
— Ну, так і є! — подумав він, а відтак запитав: — А тобі Бог що за се робить?
Зоня довго мовчала, начеб не могла відповідати. Слабенька грудь її ціла филювала від зворушення.
— Мовчіть! Не питайте! Ви сего не годні!… — скрикнула вона нараз, остро і гнівно поглядаючи на него.
— Так і є! так і є! — повторяв він раз-по-раз про себе.
— Усе робить! — живо прошептала вона і потупилась знову.
— Ось і вихід! Ось і обяснення виходу! — рішив він про себе, з жадною цікавістю приглядаючись її.
З новим, дивним, майже хоробливим чувством вглядався він в се бліденьке, худощаве і неправильне, гранчасте личко, в сі покірливі, голубі очі, що могли блищати таким вогнем, таким суворим, енерґічним гнівом, в отсе маленьке тіло, що ще дрожало від обрушення і гніву, і усе те здавалось йому чим раз більше і більше дивним, майже неможливим.
— Юродива! Юродива! — твердив він про себе.
На комоді лежала якась книжка. Він кождий раз, переходячи взад і вперед, бачив її; тепер же взяв і поглядів. Се був Новий Завіт в великоруськім переводі. Книжка була стара, зужита, в шкірянім переплеті.
— Се звідки? — крикнув він їй через кімнату.
Вона стояла заєдно на тім самім місці, три кроки від стола.
— Мені принесли, — відповіла вона, мов би знехочу і не споглядаючи на него.
— Хто приніс?
— Лизавета принесла, я просила.
— Лизавета! Дивно! — подумав він.
Усе у Зоні ставало для него чим раз дивнійшим і чудній-
