шим з кождою мінутою. Він переніс книгу до свічки і став перебирати картки.
— Де тут про Лазаря? — запитав він нагло.
Зоня уперто гляділа в землю і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.
— Про воскресення Лазаря де? Відшукай мені, Зоню.
Вона скоса глянула на него.
— Не там шукайте… в четвертім євангелії… — суворо прошептала вона, не наближаючись до него.
— Найди і прочитай мені, — сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро звернувся в бік, приготовившись слухати.
Зоня нерішучо підійшла до стола, недовірчиво вислухавши дивне бажання Раскольнікова. Все-ж таки взяла книжку.
— Або ви не читали? — запитала вона, глянувши на него через стіл зпідлобя. Голос її ставав чим раз більше суворий і строгий.
— Давно… Коли учився. Читай!
— А в церкві не чували?
— Я… не ходив. А ти часто ходиш?
— Н-ні, — прошептала Зоня.
Раскольніков усміхнувся.
— Розумію… Може і батька завтра не підеш хоронити?
— Піду. Я й минувшого тижня була… панахиду служила.
— По кім?
— По Лизаветі. Її топором убили.
Нерви його роздразнялись все більше і більше. Голова починала крутитись.
— Ти з Лизаветою в приязни була?
— Так… Вона була праведна… вона приходила рідко… ніяк було. Ми з нею читали і… говорили. Вона Бога узрить.
Дивно звучали для него сі книжні слова, і знову новість: Якісь тайні сходини з Лизаветою, і обі — юродиві.
— Тут і сам станеш юродивий! Заразливе! — подумав він. — Читай! — сказав він нараз настійчиво і роздразнено.
Зоня заєдно хиталась. Серце її стукотіло. Не сміла якось вона йому читати. Майже з мукою глядів він на „нещасну помішану”
